Реферат на тему: «Проблема свободи та волі в діяльності менеджера та бізнесмена» Печать


Зміст
1. Вступ ………………………………………………………………………3
2. Філософія свободи як соціальне явище ……………………………...4
3. Філософія свободи як особистісне явище ……………………………10
4. Філософія волі ………………………………………………..................14
5. Свобода, воля та відповідальність бізнесмена ……………………..17
6. Висновок …………………………………………………………………18
7. Список використаної літератури ……………………………………..20

Вступ
Слово "свобода" має надзвичайно велику кількість значень. Деякі називають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші - право вибирати того, кому вони повинні підкорятися; треті - право носити зброю і чинити насилля; четверті вбачають її у привілеї підкорятись особі своєї національності тощо. Тож на перший погляд про свободу складається враження як своєрідний шматок глини, одержавши який можна мати будь-яку фігуру, образ відповідно до сучасних велінь душі чи уявлень. Насправді ж свобода виникає й утверджується у світі в дещо незримому, але чітко означеному образі права: у формі правопорядку, відповідальності, дозволів та заборон, правопорушень. Саме така реальна буттєвість свободи. Люди вільні в міру їх рівності і рівні в міру їх свободи. Неправова (безправна) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто "свобода" без рівності - ідеологія елітарних привілей, а так звана "рівність" без свободи - ідеологія рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної "фактичної рівності", підміною рівностей зрівнялівкою.
Неухильне прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності чи утисків це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах виразу, існування та захисту цієї розвиваючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як прогресуючий рух до всебільшої свободи всезростаючої кількості людей.
Історичний розвиток свободи і волі у людських відносинах є прогресом рівності людей у якості формально (юридично) вільних осіб. Свобода і рівність неподільні, вони неодмінно передбачають один одну, оскільки, з одного боку, визначальною фігурою свободи у її людському вимірі є вільна особа як необхідна основа правоздатності і право суб'єктивності, а з другого, така свобода індивідів може виражатись через загальний принцип і норми рівності цих індивідів у певній сфері і формі їх взаємовідносин.
За Гегелем розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі.

Філософія свободи як соціальне явище
Свобода (чи свобода волі) - це людське, соціальне явище. У природі, матеріальній дійсності свободи немає, а діють лише природні закони. Навіть у живій природі, де вже на вищих рівнях розвитку функціонує нервова система, чуттєвість і сенситивне відображення, діють закони, природна необхідність і природна доцільність, згідно з якими поводиться тваринний організм. Усі його дії природно доцільні, що визначається природною необхідністю, законом його існування: без цього він просто не існував би. Звичайно, на тваринний організм діють різні природні чинники, явища. предмети тощо, які для нього є бажаними і не бажаними. Його ж реакція на них різна, згідно з його закономірною вимогою та необхідною доцільністю самовиживання і збереження виду. Отже, всі дії організму — вияви закономірності, необхідності та доцільності його природного існування.
Свобода з'являється у діяльності людини на тому рівні розвитку, коли вона осягає здатність логічного мислення як опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях і на цій основі усвідомлення свого "Я" як чогось відмінного від навколишнього предметною світу. Силою самого життя і життєдіяльності людина поставлена у систему відношення свого "Я" як суб'єкта і природного "не-Я" як об'єкта, усвідомлення якої заставляє й повсякчасно робити той чи інший вибір, отже. з'явилася свобода вибору. Людина самою сутністю свого існування приречена на свободу що є принципом її буття [9, 7]. Природжена любов людини до свободи вважається частиною нашої традиції [3, 38-46].
Свобода одне із фундаментальних понять людського буття. Проблема волі (довільної і вольової регуляції поведінки й діяльності людини) давно привертає увагу вчених, викликаючи гострі суперечки й дискусії. Свобода є одним із центральних понять психології. Це здатність і можливість людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети, бути самою собою. Вільною може бути лише та людина, яка наділена волею. Саме воля дає змогу людині протистояти зовнішній необхідності, реалізувати свої внутрішні потенційні сили й можливості.
Свободу слід розглядати з психологічного погляду як суб’єктивне почуття, що сприймається індивідом у контексті такого ланцюжка: свобода вибору свобода рішення свобода дії свобода творчості й самовираження [11].
Стан, у якому людина не є об?єктом примусу суб?єктивних бажань когось іншого чи інших, часто характеризують як стан "особистої" чи "персональної" свободи [2, 19].
Деякі вчені взагалі зводили проблему свободи волі до проблеми свободи вибору дії. Наприклад, у філософії свобода вибору традиційно розглядалась як реальна сфера вияву свободи волі, як її практичне вираження. Учений і дослідник В. Джеймс вважав “головною функцією волі прийняття рішення про дію за наявності у свідомості одночасно двох чи більше ідей руху. Наявність конкуруючої ідеї гальмує перехід уявлення про рух в дію, тому для виконання дії потрібно здійснити вибір ідеї і прийняти рішення”.
Волю як вибір одного із декількох побуджень чи як вирішення конфліктних мотивів розглядали Г. І. Челпанов (1926), Ф. Лерш (1956), В. Е. Франкл (1990) та ін. Л. С. Виготський пов’язував ці поняття зі свободою вибору: “Найбільш характерним для оволодіння власною поведінкою є вибір, і недаремно стара психологія, вивчаючи вольові процеси, бачила у виборі саму суть вольового акту”.
В. М. Аллахвердов (1993) вважає проблему свободи волі, свободи вибору “чи не найстрашнішою” в психології і філософії. Зазначає, що як відповідь “так”, так і відповідь “ні” на питання про те, чи вільна людина у своєму виборі, ведуть нас у глухий кут, про що свідчить майже вся історія людства.
Однак фундаментальність та універсальність поняття свободи обтяжене безліччю непорозумінь. Площина згоди, здебільшого, охоплює лише те, що свобода полягає в існуванні певної сукупності справ, вільних від втручання ззовні. Це насамперед свобода внутрішня, творча, як відображення своєї людської сутності. Показником внутрішньої свободи є автономія особистості, її здатність “бути паном собі” (І. Кант). Саме з бажання індивіда бути самому собі господарем, самостійно визначати своє життя й приймати рішення, а не коритися певним зовнішнім силам, виникає “позитивне” значення слова “свобода”. Людина хоче бути знаряддям у своїх власних руках, а не в руках інших. Вона прагне бути суб’єктом, а не об’єктом; прагне, щоб нею керували її власні міркування й усвідомлена мета, а не зовнішні причини; прагне усвідомлювати себе як активну істоту, наділену бажаннями, відповідальну за зроблений вибір і здатну обґрунтувати цей вибір зверненням до власних ідей і міркувань [11].
Внутрішня свобода має межу, яку відчуває особа, керуючись у своїх діях власною свідомою волею, своїм розумом і стійкими переконаннями, а не миттєвими поривами чи обставинами. Протилежними до "внутрішньої свободи" є не примус інших, а вплив тимчасових емоцій, моральна чи інтелектуальна слабкість. Якщо особа не досягає успіху в тому, що вона після тверезих роздумів вирішила зробити, якщо її наміри чи сила покидають її у відповідальний момент і їй не вдається зробити те, чого вона прагне, то можемо сказати, що ця особа "невільна", а є "рабом своїх пристрастей" [2, 23].
Свобода в європейській науковій традиції здебільшого розглядається як необхідна передумова самореалізації й гармонійного розвитку особистості, як абсолютна соціальна й індивідуальна цінність, предмет суб’єктивних прагнень і сподівань, мета напружених пошуків. Свобода переважно трактується як позитивна значущість і вважається суб’єктивно бажаною для особистості. Дещо іншої позиції в цьому питанні дотримується американський психолог Е. Фромм. У праці “Втеча від свободи” він зазначає, що для багатьох людей свобода має негативну цінність. Саме тому вони відмовляються від неї і віддаються авторитарній владі, що забезпечує їм безпеку, зменшує біль самотності, повертає почуття особистої цінності [11].
Згідно з Святим письмом, абсолютною є свобода волі тільки в Бога. Свобода ж волі людини як абсолютно спонтанний акт просто неможлива, а якщо щось подібне стається, то це свавілля, а не істинна свобода. Стосовно людини і Божі істини, дані у Святому письмі, і закони природи й суспільства, створені Богом, але пізнані наукою, є і об?єктивними; від людини не залежними, але вона залежна від нас, бо вони – умова і середовище її існування [9, 8].
Отож, як українці розуміють цю свободу, як її втратили і як за неї боролися?
Свобода для українського народу і для кожного українця зокрема є далеко не абстрактно-теоретичним питанням, а питанням насамперед практики, яка виступала впродовж всієї багатовікової неволі як кривава й жорстока боротьба за національне визволення. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинської держави відбулася трагічна втрата не тільки державного суверенітету та національної незалежності русичів, а й перетворення їх, як писав І.Франко, у погній у сусідів, утягло у поїздах їх бистроїздних. Настала довготривала неволя народу, приходили та минали століття нечуваних і небачених знущань.
В історичному бутті українського народу свідомість свободи - це свідомість здобуття національної незалежності та державно-політичної самостійності, це - свідомість визволення від іноземного поневолення і рабсько-плебейського служіння своїм і чужим гнобителям, це - свідомість принципу, за яким людина не може бути вільною, якщо поневолений народ, і, водночас народ не може бути вільним, якщо поневолена особа, і, нарешті, це - свідомість історичної необхідності, згідно з якою спасіння, національно-духовне. навіть фізичне існування народу можливе лише в умовах свободи: свобода для існування народу — життєствердна необхідність.
Проблема свободи українського народу пов'язана не тільки із зовнішніми чинниками, а й не меншою, якщо не більшою мірою із внутрішніми відносинами, діяльністю та свідомістю єдності самого народу, його різних верств, прошарків, груп, індивідуальностей із спрямованістю їх дій у напрямі осягнення національної та державної незалежності. За етнічною природою український народ свободолюбний і демократичний, гуманний і милосердний, добрий і щедрий, він дуже швидко забуває заподіяні йому злодіяння і кривди, щиросердечно пробачає злочинні гріхи гнобителям і катам. Ці чудові риси, що звеличують його, завойовники свідомо використовували як засіб його ж поневолення, це роблять і сучасні внутрішні й зовнішні антиукраїнські сили, яким, крім усього іншого, може протистояти національна свідомість, згуртованість народу, розуміння державної самостійності як запоруки національної свободи, свободи людини і громадянина у своїй державі.
Свою повновартісну національну свободу, як і свободу кожної людини український народ осягне тоді, коли, крім усього іншого, найголовніші первні етнічного самовизначення, — національна самосвідомість, національна гордість, жертовний патріотизм, почуття єдиної української морально-психологічної спільноти, свідомість помірного співвідношення індивідуального і суспільного, поєднані в органічному синтезі, стануть сутнісною домінантою його духовного єства і тим самим всезагальним та необхідним принципом буття нації у всіх сферах її життя [9, 7-21].
Свобода є такий стан об'єктивної реальності, коли має місце розмаїтість і наявність ряду можливостей, що ведуть до появи нового. Свободі тому притаманні наступні фундаментальні характеристики. По-перше, наявність розмаїтості, тобто різних можливостей розвитку. Де суцільна однаковість, там не може бути і свободи. У самій реальності кореняться сховані тенденції до появи розмаїтості, до подолання стандарту, мертвої уніфікації, що створюють у суспільстві стояче болото, а не умови для вільної діяльності. По-друге, наявність вибору, тому що у філософському плані свобода тісно зв'язана з можливістю, вона і є можливість вибору, а вибір там, де є розмаїтість. Однак, якщо розмаїтість є, а можливості вибирати ні, якщо в ряді різні можливостей визначена якась одна, то про свободу не може бути і мови. Так буває тоді, коли причина і наслідок твердий зв'язані в кожнім випадку і створюють однозначне зчеплення подій.
Стало бути, вибір необхідний для того, щоб виникло нове. Для появи нового необхідний мінімум свободи, а цей мінімум там, де немає твердої регламентації, де діють статичні, а не тільки динамічні закони. Третьою фундаментальною характеристикою свободи є її зв'язок з необхідністю, із закономірністю. Цей зв'язок полягає в тому загальному, що мають свобода і необхідність, а загальне ж у них одне: і свобода і необхідність об'єктивні, тому що свобода як первісний базис має необхідність. В іншому ж вони протилежні. Необхідність відбиває інваріантне, стійке, що зберігається, упорядковане. Це закони збереження, вони утримують світ від розпаду й у цьому їхня головна роль. Свобода відбиває розвиток, появу нового, різноманітного, нових можливостей на базі дійсного, на базі необхідності. Необхідність відбиває наявне, показує, який є світ; свобода, майбутнє, яким повинний бути цей світ.
Свобода багатолика, але сутність її одна - наявність різноманітних можливостей, а стосовно до суспільства й особистості - створення можливостей для справжнього розквіту творчих сил людини і людства. Вона одночасно і процес, і ідеал. У силу цього свобода завжди буде розглядатися: як найбільша цінність особистості, рівна цінності життя; як умова і результат історичного прогресу, тому що прогрес суспільства є не що інше як процес звільнення суспільства від стихійних соціальних сил; як належне, тобто як такий ідеал, якого потрібно досягти і досягнення якого штовхає до формування нового ідеалу, ще в більшому ступені утримуючого свободу; як умова і результат соціалізації нової людини; як іманентна мета людства.
Свобода повинна знайти реальне вираження в практичній дії чи особистості суспільного класу, а усвідомлення необхідності лише пролог до цієї дії. Адже невипадково найбільшим нещастям для особистості завжди вважалося підпорядкування. "Свобода без щастя, - зауважував Фейєрбах - свобода, що не є в той же час вільною від переборного, зрозуміло, зла життя, а скоріше сама залишає в недоторканності самі кричущі нещастя життя, .така свобода є порожнього, позбавленого змісту словом" [7, 173-175].
Філософія свободи як особистісне явище
Особистість частіше за все визначає людину в сукупності її соціальних, набутих якостей. Це значить, що особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої і оточуючих [8, 59].
Проблема особистості, яка тісно пов’язана з проблемою свободи, посідає центральне місце й у теорії екзистенціалістів. Вони розмежовують і протиставляють свободу внутрішню (теоретичну) й зовнішню (практичну), думку й діяльність, абсолютизують свободу. “При цьому мають на увазі зовнішню свободу (як надання можливості вибору) і внутрішню, особисту свободу (здатність здійснити цей вибір)” .
Необхідною умовою здійснення внутрішньої свободи є зовнішня свобода. Наприклад, категорія свободи в контексті політичної діяльності знаходить своє відображення в конституційних правах людини й громадянина. Свободу слід визначити як таку, що може мати вужчий або ширший діапазон у певній сфері громадянського життя. Коли межі діапазону сягають критичного рівня, можна стверджувати про відсутність свободи, а щодо особистої свободи – навіть про рабство. Особисту свободу А. М. Растригіна розуміє як “специфічно людську вибіркову й узгоджену активність свідомості, волі та моральних сил особистості в процесі їх цілеспрямованої та доцільної діяльності, як можливість самостійно здійснити свій вибір, прийняти рішення і втілити його в життя, а також як здатність керувати собою, самовизначитися в межах необхідності відповідно до своїх власних інтересів, переконань, совісті і т. д” .
Розуміння поняття “свободи” завжди треба співвідносити із становищем окремих людей, а не цілих груп. Зміст поняття свободи торкається тільки стосунків між певною особою та іншими людьми. Адже проблема свободи не існує поза суспільством. Розрізняють різні види свободи (економічна, політична, релігійна тощо), залежно від сфер життя, яких вона стосується. Підставою для всіх інших видів свободи є особиста свобода. Кожна свобода цінна, але, окрім того, кожна з них – хоча й різною мірою – служить іншій меті .
Поняття “свобода людини” сьогодні перебуває в центрі політичного й духовного життя, ступінь її досягнення – головний критерій цивілізованості й демократичності сучасного суспільства та його загальнокультурного розвитку. Саме тому важливого значення набуває тлумачення поняття “свобода” і в контексті політичної психології. Свобода політична – це такий вияв громадянських прав, який забезпечує нормальну життєдіяльність індивіда. Політична свобода не може розглядатися тільки як засіб реалізації інших свобод – економічної, ідеологічної тощо. Політична свобода як засіб водночас володіє самоцінністю, адже важко уявити цивілізоване суспільство (тим більш сучасне) без всезагального й рівного виборчого права. Потреба в політичному комфорті, який забезпечується демократією, є невід’ємною рисою менталітету цивілізованої людини.
Політична свобода – це такий різновид свободи, що означає здатність і можливість особи й суспільства діяти відповідно до своїх інтересів і мети. Вона передбачає визнання за кожною людиною права на свободу слова, думки, переконань, свободу мирних (без зброї )зборів, свободу отримання інформації, свободу волевиявлення на виборах тощо. Політична свобода вимагає так званих громадянських свобод – слова, спілок та ін. Саме політична свобода, тобто можливість вибору керівників підлеглими, найкраще з поміж інших можливих способів служить гідності людини в її стосунках із державою.
Проте люди творять свою історію не тільки завдяки здатності приймати й реалізувати конкретні сучасні рішення, але й завдяки можливості тлумачення минулого, сьогодення й майбутнього. Історичний й політичний вибір людина робить на підставі інтерпретації, а не лише за принципом прецеденту. Ось чому мислення й поведінка людей детерміновані як матеріальними умовами свободи буття, так і тими зразками, правилами інтерпретації, які ми навіть не завжди усвідомлюємо. Таким чином вибір варіанта дій спільноти й індивіда значною мірою залежить від пояснення історії й подій. Процедури демократичних виборів і референдумів можемо тлумачити, наприклад, як свідомі дії, як інструмент політичної маніпуляції, як аксесуар політичної гри, що відволікає і саме під прикриттям якого ведеться інша, реальна гра, навіть для запровадження диктатури.
“Головний напрям політичної трансформації в Україні – це формування по справжньому громадянського суспільства”. Беззаперечним є факт, що в центрі його перебуває людина, яка є його основною первинною клітиною й головною дійовою особою [11].
Поняття "громадянське суспільство" є центральним, що визначає рівень розвитку демократії в державі. За визначенням О. Раймова, громадянське суспільство - " .це своєрідний соціальний простір, у якому люди пов'язані та взаємодіють між собою як індивіди, незалежні як один від одного, так і від держави. Це – система забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління, система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів та відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів і потреб".
У громадянському суспільстві особистість розглядається як загальновизнана цінність. Вона (особистість) характеризується набором цінностей, які передаються від покоління до покоління через суспільну свідомість і підсвідомість. У процесі історичної передачі цінностей і норм формуються риси етнічного характеру народу, його менталітет.
Сьогодні, коли відбувається розбудова українського громадянського суспільства, актуальною стає проблема виховання автономної особистості, здатної самостійно брати участь у суспільних справах: ініціативної, самостійної з почуттям власної гідності, що понад усе цінує свободу.
Якщо виходити з того, що головною діючою особою суспільства є конкретна вільна, автономна людина, то вся сукупність людських відносин і відповідних інститутів, які опосередковують приватне життя і через які вона задовольняє свої потреби та інтереси, і є громадянським суспільством. "Життя довело, що лише з вільних громадян можуть утворюватися різноманітні вільні спільноти, ті чи інші соціальні структури (від політичних партій до релігійних громад), на підставі яких тільки і може сформуватися відкрите демократичне громадянське суспільство й відповідна йому соціальна, правова держава, головною соціально-політичною функцією якої має бути служіння розумній свободі, справедливості, тобто тому, що сприяє загальній користі" [13].
Однак треба зважити й на те, що існують “зовнішні” й “внутрішні” показники перетворення суспільства. Парламентські вибори на багатопартійній основі, референдуми, конституції – “зовнішні” показники політичної трансформації суспільства. “Внутрішні” показники політичної трансформації (свобода особи, наявність політичних партій, широка мережа громадянських організацій, незалежна преса, реальна демократична, правова держава) можуть не відповідати зовнішнім показникам трансформації суспільства.
Якщо хочемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, то мусимо ні на крок і ні за яких обставин не відступати від основного принципу – пріоритету прав і свобод людини, її потреб, до того ж, пріоритету як перед суспільством, так і перед державними інтересами. Мається на увазі не протиставлення цих інтересів, а їх, так би мовити, субординацію і підпорядкованість, первинність і вторинність.
Сенс свободи людини залежить від структури її особистості, що формується здебільшого завдяки актам саморозвитку й особистої активності. Він також детермінований політичними поглядами й виконанням соціальних ролей. Свобода розуміється також як потенційна здатність людини до вільного вибору альтернатив, можливість розвивати природні умови, здатність до творчого розвитку [11].
Свобода, безумовно важка, але вона уможливлює самореалізацію людини, тобто людина робить не тільки те, що мусить, але й те, що хоче, не є випадковим, бо вона знає, чого хоче. … завдяки свободі люди стали мудріші і зріліші [5, 173-180].
Отже, у психологічному аспекті проблеми свободи волі інтерес викликає, передусім, внутрішня свобода як умова, мета й результат розвитку особистості. Вона визначається, зокрема, як специфічно людська творча активність особистості, волі й моральних сил, які внаслідок боротьби мотивів мобілізуються на самостійне здійснення вибору, прийняття рішення та його реалізацію [11] .
Філософія волі
Загалом кажучи, людські особистості, як вчить філософія, наділені цінностями (будь-що, що ми визнаємо як варте), структурованими в "кодекси цінностей". Дехто навіть вчить, що саме ті цінності, які ми приймаємо, роблять нас тією чи іншою особистістю. І навпаки, без цінностей неможливо навіть уявити людину. Кожен з нас має набір того, що вважає "добрим". Без уявлення про вартість ми навіть не починаємо діяти — за кожним людським актом можна завжди віднайти уявлення про "благе", яке й змушує людину діяти певним чином. Тобто, людина і пальцем не поворухне, якщо не бачитиме за цією дією якогось блага. Це означає, наприклад, що і палити, і їсти, і пити горілку, і допомагати немічним, і писати закони, і працювати, і займатися спортом, і жертвувати собою, і т. д. люди будуть лише тоді, коли бачитимуть за цим якесь благо, передусім для самих себе, потім для своїх близьких, і т. д. — аж до рівня всього суспільства. Звичайно, виділяють суб'єктивний та об'єктивний аспект блага. Суб'єктивно людина може вважати благом, у принципі, що завгодно, а в об'єктивному значенні благом для неї буде лише те, що відповідає її "природі", як відомо з філософської спадщини. Наприклад, природно людині потрібна певна кількість їжі, чуттєвих насолод, речей для володіння (що відбирають час) і т. д., і ця кількість ніколи не є нескінченною, хоча й різною для природно різних людей. Саме для визначення цієї кількості людині дається розум — згідно з класичним уявленням мудрість полягає у розумному розпорядженні речами (благами). 
Людська особистість, як вчить нас більшість мислителів, наділена також волею.
Воля — психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля — це серцевина особистості, те, що робить людину особистістю.
Саме ресурси розуму та волі вона і має застосовувати для вибору мети власної дії і способу її досягнення. Особливо це важливо для тієї людини, яка планує стати бізнесменом, і становиться невід’ємним компонентом в даній діяльності. Розум має знання, воля — свободу, і ці риси стають вирішальними в прийнятті рішення. Знання застосовується розумом у різноманітних ракурсах для ознайомлення з ситуацією, перебору альтернатив і вибору найкращої серед них, але сам вибір здійснює воля, яка спонукає до початку, власне, дії. При цьому життєво важливо, щоб між діяльністю розуму та волі був мінімальний розрив, інакше людина приречена на "неефективність власної особистості", коли розум мислитиме про щось одне, а в реальності дії особистості цим планам не відповідатимуть.
Але існують і розбіжності. Наприклад відомий філософ Спіноза вважав, що весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: «Воля і розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
В ситуаціях, близьких до клінічних, людина в такому випадку починає жити в мріях розуму, які не мають жодного відповідника в реальності. І навпаки, за умови наявності достатнього рівня славнозвісної "сили волі" людина отримує здатність не лише пасивно приймати "удари долі", але й, застосовуючи дані розуму, змінювати реальність на більш прийнятну для себе. Подібні міркування, до-речі, за аналогією можна застосувати на рівні фірми.
Проте тут і з'являється перша проблема. Те, що є прийнятним для мене, не обов'язково є прийнятним для тебе, як відомо з банального життєвого досвіду. Тобто, жодна людська воля, як виявляється, не має абсолютної свободи, бо свобода однієї людини (чи групи людей у випадку колективних дій) обмежена свободою іншої. Наслідок простий — хтось має поступитися своєю свободою. А як говориться в бізнесі: «Виживає сильніший».
Вільгельм Вундт (1832-1920) в основі оцінки соціальних фактів лежить, людська воля. Якій виділяють важливе місце в його етичній концепції. Він виходив з того, що напрямок волі людей визначається суб’єктивними і об’єктивними обставинами їх життя. Під суб’єктивними обставинами він розумів внутрішній світ людей, їх переживання і уявлення про ті чи інші явища, а під суб’єктивними – ті обставини, які “виходять із явищ, даних в суспільстві і історії”.
В своїй праці “Принципи моральності” Вундт характеризує моральну волю як “субстанційну силу”, зберігаючи себе як деяку цілісність, і проявляючи як бажання. Направленість свідомості на досягнення бажаного результату. Воля виступає як інтегруюча властивість свідомості і виражає її діючу суть. Вона індивідуальна, хоча може “належати спільній волі”, оскільки існує спільна моральність волі багатьох людей.
В цій суті спільна воля володіє реальністю не в меншій степені. Чим воля окремих людей. По Вундту, моральна воля людей має бути направлена на “суспільне благополуччя і прогрес”.
Слід належно оцінити праці цього мислителя які сприяють глибокому розумінню багатьох сучасних проблем, які торкаються психічного складу великих соціальних груп і національних спільнот, взаємодії суспільної і індивідуальної свідомості.
Свобода, воля та відповідальність бізнесмена
Якщо вглядатися в нашу тему, то дійсно існує така тенденція, що зараз кожна п’ята людина займається бізнесом. І якщо це є її мета, майбутній шлях, поставлена ціль, то звісно вона з останніх сил буде намагатися її досягнути. Але крім того ми побачили і зрозуміли яке важливе значення становить для особистості, а особливо начинаючого бізнесмена.
Та в наш час, щоб стати хорошим працівником, бізнесменом, керуючим великої фірми потрібно боротися. І таке поняття як свобода відіграє чи не найважливішу роль. Якщо взяти до прикладу – фінансова свобода, свобода вибору, свобода від вище стоячих інстанцій і т.д. Що до волі також є свої психологічні особливості це вільно спілкуватися, вільно почувати себе, вільно розпоряджатися своїми речами.
Бізнесмен, який здатний впливати на інших, водночас може стати «розмінною монетою», об’єктом керування або маніпулювання з боку «третьої сили». Тому важливо визначити, якою мірою досліджуваний бізнесмен є незалежним щодо тих сил, які його ведуть нагору прибутковими східцями і якими є межі поширення його волі. Щодо цього прийняті рішення можуть бути чотирьох типів:
- рішення, що прийняв бізнесмен, виходячи з власних переконань та оцінок ситуації (нехай навіть напротивагу «природному» ходу історичних подій);
- рішення, викликані об’єктивними еволюційними процесами і пов’язані з історичною долею країни та її народу (можуть бути частково вимушеними);
- компроміси як результат узгодження інтересів різних соціальних груп, корпорацій, кланів тощо;
- вимушені рішення, прийняті під тиском груп, що привели даного бізнесмена до цієї діяльності
Невід’ємним від свободи є поняття відповідальності. Спроможність приймати відповідальні рішення – найважливіший атрибут діяльності будь-якого бізнесмена. Але не кожен бізнесмен здатний адекватно поєднати зростаючу владну свободу і силу відповідальності за свої вчинки. Звідси й численні факти безвідповідальних рішень, прийнятих на високому державному рівні: люди, наділені високою сферою діяльності, поводяться в бізнесі як індивіди, що не здатні контролювати власні руйнівні та корисливі спонукання.

Висновок
На всіх етапах свого історичного буття людина завжди прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути як саму себе, так і світ навколо себе, себе у світі і світ у собі. Такий вже спосіб людського буття. Людство здавна цікавили і цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їхній характер та властивості. У колі людського осмислення завжди були й є поняття "рівність", "свобода", "справедливість", "закон". Свобода є доволі складним явищем як для розуміння, так і особливо для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відносинах суспільного життя. У своєму прагненні від несвободи до свободи чи до вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ані чіткого розуміння якісності такого жаданого почуття (свободи).
Свобода є невід'ємною складовою гармонійного розвитку людини, її становлення як особистості, формування характеру, принципів, переконань, світогляду. Проте свобода не означає, що індивід може робити все, що захоче, вона також означає, що індивід повинен відповідати за наслідки своїх дій, заслуговуючи на похвалу чи покарання. Свобода і відповідальність нерозривні.
Сьогодні поняття "свободи людини" є питанням дискусії політичного та духовного життя будь-якого цивілізованого і демократичного суспільства. Лише наявність ініціативної, самостійної, з почуттям власної гідності людини, що понад усе цінує свободу, є необхідною умовою для побудови громадянського суспільства. Тільки з вільних громадян можуть сформуватися різні соціальні структури чи інститути, на підставі яких будується відкрита вільна держава.
Отже, щоб стати високоінтелектуальною, розкутою, вільною та розвинутою особистістю, бізнесменом людина повинна мати свободу вибору, умови для саморозвитку, можливість самостійно приймати рішення, бути рівним у своїх правах з іншими членами суспільства.

Список використаної літератури:
1. Бех І. Д. Виховання особистості: Особистісно – орієнтований підхід: У 2-х кн.: Наук. метод. посіб. – К.: Либідь,2003.
Кн. 1.- Теорет.-технол. Засади. – 2003. – 280с
2. Гаєк Ф. А. Конституція свободи / Пер. з англ. М. Олійник, А. Коромишина. – Львів: Літопис, 2002. – 556с
3. Дьюї Дж. Свобода і культура. - // Читанка з історії філософії: у 6-ти кн. Кн. 6. Зарубіжна філософія XX К., 1993. – С. 38-46.
4. Карась А. Свобода і самоздійснення особи // Людинознавчі студії.: Зб. наукових праць ДДПУ. – Дрогобич, 2003. – С. 14-24.
5. Круль М. Свобода на вільному ринку // Критика. – 2004. – 4.9 – 10. – Вересень-Жовтень. – С. 14-16.
6. Линок В., інш. Генезис особистості – становлення духу. - // Гуманізм і духовність в контексті культури. – Кн. I – Дрогобич, 1995. – С. 173-180.
7. Линок В., інш. Філософія свободи і особистість. - // Гуманізм і духовність в контексті культури. – Кн. I – Дрогобич, 1995. – С. 173-180.
8. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навч. посіб. для студ. вузів, - К: Центр навчальної літ-ри, 2003. – 240с
9. Пащук А. Проблема свободи і національна незалежність України. - // Вісник Львівського універс. Сер. філософські науки. Вип. I – Львів, 1999 – С. 7-21.
10. Соболь О. Свобода особистості в інформаційному соціумі: стаття друга // Філософська думка. – 2002. - №5. – С. 40-58.
11. www.lnu.edu.ua
12. www.rius.kiev.ua
13. www.ukrreferat.com